Оскарження фраудаторних правочинів як інструмент стягнення заборгованості

Кожен, хто займається бізнесом, хоча б раз стикався із ситуацією, коли недобросовісний боржник з метою ухилення від сплати боргу розпочинає відчужувати своє майно. 

Це може відбуватись як завчасно – ще до виникнення боргу як такого (відчуження майна відбувається без видимих причин та за відсутності очевидної необхідності) – потенційний боржник, так би мовити, готується до несплати боргу з тим, щоб відчуження майна не було явною причиною ухилення від виконання зобов’язання, так і безпосередньо після виникнення боргу (прострочення виконання зобов’язання) – боржник завчасно не планував ухилятись від виконання своїх зобов’язань, проте вирішив це зробити після настання строку такого виконання або безпосередньо перед настанням такого строку.

Нерідко таке трапляється і на стадії примусового виконання судових рішень, коли на користь кредитора вже існує судове рішення про стягнення грошових коштів, а боржник в такий спосіб намагається уникнути його реального виконання, в тому числі й під час виконавчого провадження.

В обох випадках відчуження майна може відбуватись різними способами, зокрема: шляхом укладення правочинів щодо купівлі-продажу, дарування, пожертви, уступки прав, передання активів до статутних капіталів інших юридичних осіб, перереєстрація майна на членів сім’ї (як правило – на подружжя). 

Також в практиці зустрічаються і більш складні конструкції, наприклад, утворення штучного боргу перед іншим (власно створеним) кредитором з подальшим ініціюванням таким кредитором судового процесу з визнанням позову, що має наслідком утворення черговості боржників, передання майна у заставу за штучно створеним боргом, відмова від отримання майнового права на користь іншої особи при продовженні контролю над активами тощо.

За допомогою таких механізмів недобросовісні боржники намагаються уникнути стягнення заборгованості.

Правочини, які направлені на шкоду кредитора, називають фраудаторними.

За сучасних умов фраудаторні правочини мають розповсюджений характер і часто використовуються недобросовісними боржниками, що обумовлено їх неоднозначною природою та складністю відмежування намірів сторін відповідного договору чи іншого правочину, направлених на уникнення виконання зобов’язань, від тих, які укладені з наміром, не пов’язаним з бажанням завдання шкоди контрагентові.

Із загальних канонів цивільного права відомо, що будь-який правочин має відповідати, зокрема, положенням цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства (ст.203 ЦК України).

До загальних засад цивільного законодавства традиційно віднесені такі постулати як неприпустимість позбавлення права власності (за встановленими винятками); свобода законної підприємницької діяльності; справедливість, добросовісність та розумність (ст.3 ЦК України).

Це такі собі орієнтири, з огляду на які можливо стверджувати про наявність чи відсутність суперечностей укладеного правочину вищенаведеним положенням ч.1 ст.203 ЦК України.

Що це дає?

Справа в тому, що недотримання вказаних вище положень ч.1 ст.203 ЦК України є однією з підстав для визнання будь-якого правочину недійсним. 

Відтак, правочин, який вчинено недобросовісним боржником з метою ухилення від виконання зобов’язання (уникнення стягнення заборгованості на шкоду кредитору), тобто фраудаторний правочин, може бути визнано недійсним.

Однак, за положеннями чч.2, 3 ст.215 ЦК України автоматично недійсним визнається правочин, якщо таке прямо встановлено законом (так званий, нікчемний правочин). Окреме додаткове визнання такого правочину недійсним в судовому порядку не потрібно.

Проте якщо недійсність певного правочину прямо в законі не визначається, а сторона чи інша заінтересована особа оспорює його дійсність, такий правочин може бути визнано недійсним в судовому порядку.

У випадках з фраудаторними правочинами складність полягає в тому, що зовні це цілком собі законні конструкції, начебто передбачені законодавством. Дійсно, купівля-продаж, дарування, міна, відступлення прав тощо – такі договори укладаються щодня і самі по собі законом не заборонені.

Однак, контекст (фактичні підстави та умови), за якого такі договори укладаються, саме і може вказувати на наявність ознак їх фраудаторності.

Вказані категорії в певній мірі є оціночними і виявляються шляхом дослідження та співставлення комплексу різних факторів, що супроводжують укладення вказаних правочинів.

У зв’язку з цим прямо недійсність таких правочинів в законі не встановлена, але за умови доведення їх реальної природи (дійсної мети) можуть бути визнані недійсними на підставі рішення суду.

В свою чергу визнання таких правочинів недійсними фактично повертає сторони у попередній стан. Тобто майно, яке недобросовісний боржник відчужив на користь іншої особи, після визнання недійсним договору про таке відчуження повертається у власність такого боржника, після чого його законний кредитор зможе звернути стягнення на це майно і за рахунок нього отримати виконання зобов’язання.

Це ґрунтується на положеннях ст.216 ЦК України, згідно з якими у разі недійсності правочину сторони мають одна одній повернути в натурі все те, що вони отримали за таким правочином (майно, гроші, інші активи тощо).

Крім того, допускається також відшкодування збитків будь-якій особі, яка їх зазнала у зв’язку з укладенням такого правочину, який в подальшому визнаний недійсним (за відсутності спеціальних правил чи умов щодо певних правочинів).

При цьому залежно від складу учасників такого фраудаторного правочину його оскарження може відбуватись як в порядку господарського судочинства (якщо його сторонами є суб’єкти підприємницької діяльності (суб’єкти господарювання) так і в порядку цивільного судочинства (якщо однією із сторін є суб’єкт підприємницької діяльності (суб’єкт господарювання), а іншою – фізична особа (без статусу підприємця). 

Відтак, з метою захисту своїх порушених прав добросовісним кредиторам можна рекомендувати застосовувати такий спосіб захисту як визнання в судовому порядку недійсним фраудаторних правочинів (вчинених боржниками з метою ухилення від виконання зобов’язань) із застосуванням наслідків їх недійсності, що є дієвим інструментом у боротьбі з недобросовісним боржником, шляхом наступного стягнення заборгованості з такого боржника за рахунок повернутого майна.