Міжнародне переміщення дитини стає особливо складним юридичним спором, коли один із батьків вивозить її до іншої держави без згоди другого або після погодженої тимчасової поїздки відмовляється повертати. У такій ситуації недостатньо вирішити, з ким із батьків дитині краще проживати. Спочатку потрібно встановити, де було її звичайне місце проживання, чи було переміщення або подальше утримування неправомірним та який саме міжнародний механізм може бути використаний для повернення.
Для значної частини таких справ основним механізмом є Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. Її завдання полягає не у визначенні того, з ким дитина повинна жити надалі, а у швидкому поверненні дитини до держави її попереднього звичайного місця проживання, якщо її перемістили або утримують із порушенням прав піклування.
Однак Конвенція застосовується не до кожної транскордонної сімейної справи. Якщо вона діє між Україною та державою, де перебуває дитина, запускається спеціальна міжнародна процедура за участю центральних органів і компетентного суду або іншого органу держави перебування дитини. Якщо ж Конвенція у відносинах між двома державами не застосовується, правовий маршрут будується інакше — через інші міжнародні договори, правила міжнародної юрисдикції, національні сімейні процедури, а за наявності судового рішення — через його визнання та виконання за кордоном.
Коли переміщення дитини за кордон є неправомірним
У контексті Гаазької конвенції термін «міжнародне викрадення дитини» має цивільно-правове значення. Він не означає, що в кожній такій ситуації один із батьків вчинив кримінальне правопорушення.
Для застосування Конвенції потрібно встановити, що безпосередньо перед переміщенням або утримуванням дитина мала звичайне місце проживання в одній державі, а дії іншого з батьків порушили права піклування, які реально здійснювалися або здійснювалися б, якби дитину не перемістили.
Неправомірним може бути сам виїзд. Наприклад, один із батьків односторонньо змінює країну проживання дитини всупереч правам другого.
Але дуже часто проблема виникає інакше. Дитина законно їде за кордон на канікули, лікування або на певний погоджений період, однак після закінчення цього строку один із батьків повідомляє, що повертати її не буде. У такому випадку неправомірним може бути не початковий виїзд, а подальше утримування дитини за кордоном.
Тому в міжнародній справі необхідно відновити хронологію: на що саме була надана згода, на який строк, чи погоджувалася постійна зміна країни проживання та з якого моменту другий із батьків почав заперечувати проти подальшого перебування дитини за кордоном.
Яке значення має звичайне місце проживання дитини
Гаазька конвенція не прив’язує процедуру повернення лише до громадянства дитини або її батьків. Ключовим є звичайне місце проживання дитини безпосередньо перед неправомірним переміщенням чи утримуванням.
Це поняття визначається за фактичними обставинами. Значення можуть мати тривалість проживання в певній країні, навчання, дитячий садок, медичне обслуговування, соціальне середовище, сімейні зв’язки та стабільність повсякденного життя.
Тому дитина може бути громадянином України, але мати звичайне місце проживання в Польщі, Чехії, Німеччині чи іншій державі. І навпаки, іноземне громадянство саме по собі не виключає звичайного місця проживання в Україні.
Детальніше критерії визначення звичайного місця проживання дитини та міжнародної юрисдикції ми розглядали в окремій публікації. У справі про міжнародне повернення цей критерій потрібний насамперед для відповіді на питання, з якою державою дитина була реально пов’язана до переміщення і куди, за загальним правилом Конвенції, вона має бути повернута.
Як працює Гаазька конвенція про повернення дітей
Гаазька конвенція 1980 року створила спеціальний механізм співробітництва між державами у справах про неправомірне переміщення та утримування дітей.
Кожна держава, для якої Конвенція діє, визначає центральний орган. В Україні таким органом є Міністерство юстиції України. Центральні органи різних держав обмінюються заявами та документами, сприяють встановленню місцезнаходження дитини, намагаються забезпечити добровільне повернення або мирне врегулювання та сприяють початку судової чи іншої компетентної процедури, якщо добровільно вирішити питання не вдалося.
При цьому важливо розуміти розподіл ролей. Міністерство юстиції не приймає остаточного рішення про повернення дитини. Якщо дитину добровільно не повернули і спір переходить у судову площину, рішення ухвалює компетентний суд або інший компетентний орган держави, на території якої перебуває дитина.
Наприклад, якщо дитину неправомірно перемістили з України до іншої держави, питання про її повернення за Конвенцією, як правило, розглядатиме компетентний орган саме тієї держави, де дитина фактично перебуває. Якщо ж дитину перемістили з іншої держави до України, справа про повернення може розглядатися українським судом.
Тобто Конвенція не створює окремого «міжнародного суду». Вона встановлює спільний механізм, у межах якого взаємодіють центральні органи держав, а безпосереднє рішення про примусове повернення приймається відповідно до компетенції національного суду або іншого органу.
Коли Конвенція застосовується між Україною та іншою державою
Перша юридична перевірка після встановлення країни перебування дитини — чи працює між цією державою та Україною механізм Конвенції 1980 року.
Недостатньо лише побачити назву держави серед учасників Конвенції. Для держав, які приєднувалися до неї, необхідно перевірити, чи було відповідне приєднання прийняте Україною та з якої дати Конвенція діє саме у двосторонніх відносинах.
Це має практичне значення. Дві держави можуть формально бути учасницями одного міжнародного договору, але для конкретної пари держав механізм повернення може залежати від процедури прийняття приєднання.
Окремо перевіряється вік дитини: процедура Конвенції припиняє застосовуватися після досягнення нею 16 років.
Тому перед підготовкою заяви потрібно відповісти щонайменше на три питання: де було звичайне місце проживання дитини, де вона перебуває зараз і чи діяла Конвенція між відповідними державами на момент виникнення спору.
Якщо дитину вивезли з України: куди звертатися і що відбувається далі
Якщо дитина до переміщення звичайно проживала в Україні, а зараз перебуває в іншій державі, заявник може використати механізм центральних органів.
Заяву про повернення можна подати до Міністерства юстиції України. За конвенційною процедурою також можливе звернення до центрального органу тієї іноземної держави, на території якої перебуває дитина. Сама Конвенція не позбавляє заявника й можливості безпосередньо звертатися до компетентного суду або іншого органу відповідної держави, однак порядок такого прямого звернення вже визначається законодавством цієї країни.
Для українського заявника практичний маршрут через Міністерство юстиції зазвичай починається з підготовки заяви про повернення дитини. У ній потрібно описати обставини переміщення або утримування, зазначити відомості про дитину та іншого з батьків, країну і, за можливості, адресу перебування дитини, пояснити, які права заявника порушено та чому попереднім звичайним місцем проживання була Україна.
До матеріалів додаються документи, які підтверджують ці обставини. Це можуть бути свідоцтво про народження, документи щодо батьківських прав, судові рішення або домовленості батьків, документи про проживання та навчання дитини в Україні, листування щодо мети і тривалості поїздки та інші докази. Конкретний пакет залежить від обставин справи та вимог держави, до якої направляється звернення.
Після отримання матеріалів Міністерство юстиції перевіряє, чи належить звернення до сфери дії Конвенції, та за наявності відповідних умов передає його центральному органу держави перебування дитини.
Далі вже іноземний центральний орган діє відповідно до Конвенції та власного законодавства. Він може уточнювати місцезнаходження дитини, контактувати з відповідними органами та особою, з якою вона перебуває, сприяти добровільному поверненню або мирному вирішенню спору.
Якщо дитину добровільно повертають, судовий процес може не знадобитися.
Якщо добровільного повернення немає, справа переходить до судової або іншої передбаченої в конкретній державі процедури. Саме компетентний орган цієї країни розглядає вимогу про повернення дитини, перевіряє умови застосування Конвенції та можливі заперечення іншого з батьків.
Тому звернення до Міністерства юстиції України і судова процедура не слід сприймати як два взаємовиключні способи. У типовій справі вони можуть бути послідовними етапами одного механізму: передача заяви між центральними органами, спроба добровільного повернення і, якщо вона не дала результату, розгляд справи в державі перебування дитини.
Якщо невідомо, в якій країні перебуває дитина
Найскладніша ситуація виникає тоді, коли відоме саме неправомірне переміщення дитини за кордон, але немає достовірної інформації, до якої держави її вивезли або де вона перебуває зараз.
У такому випадку неможливо одразу передати заяву про повернення конкретному іноземному центральному органу: спочатку потрібно встановити хоча б державу фактичного перебування дитини. Тому перший етап фактично є етапом розшуку та збору інформації, а вже після нього запускається процедура повернення у відповідній країні.
Практично потрібно передати Міністерству юстиції України максимум відомостей, які дозволяють простежити можливий маршрут дитини: дані про іншого з батьків, його громадянство та документи, відомі адреси за кордоном, родичів і близьких осіб, місце роботи, номери телефонів, електронні адреси, транспортні засоби, можливі школи або дитячі садки, попередні країни проживання, інформацію про квитки, бронювання та дату перетину кордону. Важливими можуть бути навіть непрямі дані з листування — наприклад, згадка про конкретне місто, навчальний заклад або родичів, у яких планувалося проживання.
Окремо доцільно встановити, через який пункт пропуску дитина виїхала з України та з якими документами. Якщо є законні підстави для отримання відповідної інформації, дані про перетин державного кордону можуть допомогти визначити напрямок виїзду, хоча самі по собі вони не завжди показують кінцеву країну перебування.
Якщо є підстави вважати, що дитина перебуває у певній державі, але точна адреса невідома, ситуація вже простіша. Заява може бути передана центральному органу цієї держави, а встановлення конкретного місцезнаходження дитини здійснюється вже за її внутрішніми механізмами. Залежно від законодавства відповідної країни до такого пошуку можуть залучатися поліція, міграційні органи, реєстри місця проживання, навчальні та медичні установи або інші державні інформаційні системи.
Якщо ж навіть країна залишається невідомою, доцільно паралельно перевіряти всі реалістичні напрямки, які випливають із наявних доказів. Наприклад, якщо інший із батьків має громадянство певної держави, нерухомість або родичів у конкретній країні, раніше проживав там чи повідомляв про намір переїхати, ці обставини потрібно перевіряти насамперед.
Після встановлення держави перебування дитини юридична стратегія переходить на наступний етап: перевіряється, чи діє між цією країною та Україною Гаазька конвенція 1980 року, визначається компетентний центральний орган і, якщо добровільного повернення не відбудеться, готується відповідна судова процедура.
Тому у справах, де місцезнаходження дитини невідоме, перше практичне завдання — не подання позову як такого, а встановлення держави перебування та збереження всіх даних, які можуть дозволити простежити маршрут дитини.
Якщо дитину перемістили з іншої держави до України
Інший сценарій виникає, коли дитина до переїзду звичайно проживала за кордоном, а один із батьків привіз її до України і після цього відмовляється повертати.
Заявник, який перебуває в іншій державі, може скористатися механізмом центральних органів: подати заяву через центральний орган держави попереднього звичайного місця проживання дитини або звернутися до Міністерства юстиції України. Конвенція також не виключає прямого звернення до компетентного українського суду, якщо обрано саме такий процесуальний шлях.
Після надходження матеріалів в Україну насамперед потрібно встановити фактичне місцезнаходження дитини. Якщо воно невідоме, Міністерство юстиції може взаємодіяти з компетентними державними органами для його встановлення. Далі перевіряються обставини переміщення, документи заявника та відповідність звернення умовам Конвенції.
Наступний етап — спроба вирішити питання без примусового судового повернення. Особі, з якою перебуває дитина, може бути запропоновано добровільно повернути її або погодити інший законний спосіб врегулювання спору.
Якщо добровільного повернення немає, питання переходить до судового розгляду в Україні.
У такій справі суд не вирішує повний спір про те, з ким із батьків дитині буде краще жити надалі. Предмет розгляду значно вужчий: чи було переміщення або утримування неправомірним у розумінні Конвенції і чи існує передбачена нею підстава не повертати дитину.
Заявнику потрібно підтвердити, де дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо перед переміщенням, які права піклування він мав і чи здійснював їх фактично. Особа, яка утримує дитину в Україні, своєю чергою може доводити наявність винятків із повернення, наприклад згоду заявника на переміщення, фактичне нездійснення ним прав піклування або серйозний ризик для дитини у разі повернення.
Якщо суд ухвалює рішення про повернення, наступним етапом є його добровільне або примусове виконання та фактична передача дитини для повернення до відповідної держави. Тому ще під час судового процесу важливо враховувати не лише юридичні підстави для повернення, а й те, як рішення можна буде реально виконати.
Які докази мають значення у справі про повернення
Докази краще збирати не за принципом «чим більше паперів, тим краще», а відповідно до юридичних питань, які повинен вирішити суд.
Якщо потрібно підтвердити звичайне місце проживання, використовуються матеріали, які показують реальне повсякденне життя дитини до переміщення: навчання, медичне обслуговування, житло, соціальне середовище та сталі сімейні зв’язки.
Якщо спір виник через неповернення після тимчасової поїздки, особливого значення набуває листування між батьками. Наприклад, повідомлення про те, що дитина їде лише на літні канікули і повинна повернутися до початку навчального року, може мати зовсім інше доказове значення, ніж загальна згода на виїзд без визначення його мети та строку.
Окремо потрібно підтвердити права заявника щодо дитини. Залежно від країни це можуть бути права, які виникають безпосередньо із закону, судового рішення, угоди або іншого юридичного акта.
Саме зв’язок між доказом та конкретною умовою Конвенції важливіший за формальну кількість доданих документів.
Що змінюється, якщо звернення подано не одразу
Час у справах про міжнародне повернення має окреме правове значення.
Якщо процедура розпочата до спливу одного року від неправомірного переміщення або утримування, Конвенція виходить із принципу негайного повернення дитини, якщо суд не встановить одну з передбачених нею підстав для відмови.
Якщо ж на момент початку процедури минуло більше року, суд може додатково оцінювати, чи прижилася дитина у новому середовищі. Тоді значення можуть мати її навчання, соціальні зв’язки, адаптація, стабільність проживання та інші фактичні обставини.
Проте вирішальним є не те, скільки часу минуло до моменту остаточного судового рішення, а коли була розпочата процедура повернення.
Це добре видно зі справи № 295/4672/24, яку Верховний Суд розглянув 29 липня 2026 року. Процедуру було розпочато до спливу року, тому подальшу адаптацію дитини не можна було використовувати як самостійну підставу для відмови за відповідним положенням статті 12 лише через те, що сам судовий розгляд тривав довше.
Отже, затягування процесу не повинно давати перевагу стороні, яка неправомірно перемістила або утримує дитину, якщо заявник своєчасно запустив механізм її повернення.
Коли суд може не повернути дитину
Конвенція передбачає винятки із принципу повернення, але кожен із них потребує конкретного доказування.
Наприклад, відповідач може доводити, що заявник фактично не здійснював відповідні права щодо дитини або погодився з її переміщенням чи подальшим перебуванням у новій державі.
Інший важливий виняток — серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу фізичної чи психічної шкоди або створить для неї нестерпну обстановку.
За певних умов суд може враховувати і заперечення самої дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня зрілості, за якого її думку доцільно брати до уваги.
При цьому загальне твердження «дитині тут краще» недостатнє. Конвенційна справа не повинна перетворюватися на порівняння квартир, доходів, шкіл або матеріального становища двох батьків.
Якщо заявляється серйозний ризик, суд повинен з’ясувати, у чому конкретно він полягає, якими доказами підтверджується і чи можуть відповідні заходи в державі повернення усунути або істотно зменшити цей ризик.
Що показує актуальна практика Верховного Суду
У справі № 295/4672/24 Верховний Суд у липні 2026 року розглядав вимогу про повернення дитини з України до Чеської Республіки. Одним із ключових питань був заявлений серйозний ризик для психічного стану дитини.
Суди досліджували психологічні висновки, стан здоров’я, емоційні зв’язки дитини та конкретні наслідки можливого повернення. Верховний Суд погодився з підсумковою відмовою у поверненні через встановлений ризик, але водночас скоригував аргументацію щодо адаптації після спливу року, оскільки процедура була розпочата своєчасно.
У справі № 511/4471/24, яку Верховний Суд розглядав у жовтні 2026 року, йшлося про повернення дитини до Польщі. Верховний Суд звернув увагу на необхідність належно перевіряти доводи щодо ризику для дитини та мотивувати застосування винятків Конвенції, а не підміняти цей аналіз загальними міркуваннями про найкращі інтереси дитини.
Практичний висновок із цих справ полягає у тому, що результат залежить не від самого посилання на статтю Конвенції, а від того, наскільки конкретно сторона довела факти, які підпадають під відповідний виняток.
Чи можна паралельно подати позов про визначення місця проживання дитини
Це одна з найбільш ризикованих процесуальних помилок у міжнародних сімейних спорах.
Якщо після неправомірного переміщення дитини один із батьків одразу подає в новій державі звичайний позов про визначення її місця проживання, це ще не означає, що суд цієї держави має міжнародну юрисдикцію остаточно вирішувати питання батьківської відповідальності.
Конвенція 1980 року побудована саме для того, щоб неправомірне переміщення не дозволяло одному з батьків фактично обрати зручніший суд лише шляхом перевезення дитини через кордон.
Додатково значення може мати Конвенція 1996 року про батьківську відповідальність та заходи захисту дітей, яка регулює питання юрисдикції, визнання та виконання відповідних заходів.
Тому спочатку потрібно розмежувати два питання: чи повинна дитина бути повернута після неправомірного переміщення і який орган має право надалі вирішувати спір про її постійне проживання.
Це не завжди один і той самий суд і не один і той самий процес.
Що робити, якщо Гаазька конвенція між державами не застосовується
У такій ситуації немає єдиного міжнародного алгоритму, аналогічного механізму Конвенції 1980 року. Але це не означає, що справа автоматично стає безперспективною.
Перший етап — визначити, які правові інструменти існують між Україною та державою перебування дитини. Потрібно перевірити інші міжнародні договори, зокрема правила про батьківську відповідальність, юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень.
Далі необхідно встановити, суд якої держави має право вирішувати спір по суті.
Якщо міжнародна юрисдикція належить українському суду, одним із можливих маршрутів може бути отримання рішення в Україні з подальшим вирішенням питання про його визнання та виконання у державі, де фактично перебуває дитина. Чи допускається такий механізм і за якою процедурою він працює, залежить від міжнародних договорів між відповідними державами та права країни, в якій рішення має виконуватися.
Якщо ж компетентним є суд держави перебування дитини, позов або інша передбачена її законодавством заява подається безпосередньо там. У такому процесі українські документи, рішення, відомості про батьківські права та інші докази використовуються відповідно до правил іноземного суду.
Окремий сценарій виникає, коли рішення щодо батьківської відповідальності або місця проживання дитини вже існує. Тоді ключовим питанням може бути не отримання нового рішення, а можливість визнати та виконати наявне рішення у державі перебування дитини.
Тому за відсутності Гаазького механізму практична послідовність інша: спочатку визначається міжнародна юрисдикція, потім обирається доступний судовий спосіб захисту, а паралельно оцінюється, яким чином майбутнє рішення можна буде реально виконати у країні перебування дитини.
Саме в таких справах особливо важливо координувати дії українського адвоката з юристом відповідної іноземної юрисдикції, щоб не отримати рішення, яке фактично неможливо реалізувати за кордоном.
Чим Конвенція 1996 року відрізняється від Конвенції 1980 року
Ці два міжнародні договори пов’язані між собою, але виконують різні функції.
Конвенція 1980 року передусім створює спеціальний механізм повернення неправомірно переміщеної або утримуваної дитини.
Конвенція 1996 року значною мірою відповідає на інші питання: яка держава має юрисдикцію щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дитини, яке право застосовується, а також як відповідні заходи можуть визнаватися і виконуватися в інших державах.
Тому Конвенція 1996 року не є просто «запасним способом повернення», якщо Конвенція 1980 року не застосовується. Її потрібно аналізувати окремо відповідно до конкретного спору та міжнародних відносин між відповідними державами.
Що відбувається після рішення суду про повернення
Отримання позитивного судового рішення ще не означає фактичного завершення спору.
Якщо той із батьків, з ким перебуває дитина, добровільно виконує рішення, організовується її передача та повернення.
Якщо рішення не виконується, починається процедура примусового виконання відповідно до законодавства держави, в якій воно має виконуватися. Саме тому ще під час формулювання вимог потрібно враховувати, наскільки чітко майбутнє рішення визначатиме обов’язок повернути дитину і чи зможе воно бути фактично реалізоване.
У міжнародній справі також можуть виникати практичні питання щодо документів дитини, організації поїздки, особи, якій її передають, безпечних умов повернення та взаємодії органів двох держав.
Таким чином, юридична стратегія не повинна закінчуватися словами «отримати рішення суду». Не менш важливо заздалегідь розуміти механізм його фактичного виконання.
З чого починати у конкретній справі
Якщо дитину вже перемістили через кордон або не повернули після погодженої поїздки, насамперед потрібно правильно кваліфікувати ситуацію.
Необхідно встановити попереднє звичайне місце проживання дитини, точний момент виникнення неправомірного утримування, зміст батьківських прав, державу фактичного перебування та міжнародні договори, які діють між цією державою й Україною.
Після цього стає зрозуміло, чи потрібно запускати процедуру за Гаазькою конвенцією через центральні органи, готувати судовий процес у державі перебування дитини, вирішувати питання міжнародної юрисдикції або працювати над визнанням та виконанням уже існуючого рішення.
У таких справах допомога адвоката у міжнародному сімейному спорі доцільна саме на початковому етапі: помилка у виборі держави, суду або способу захисту може призвести не тільки до втрати часу, а й до появи паралельних процесів у різних юрисдикціях.
Якщо ж питання полягає не у неправомірному переміщенні, а у законному визначенні майбутнього проживання дитини з одним із батьків за кордоном, це інша категорія спорів. Таку ситуацію ми окремо аналізували в публікації про місце проживання дитини з батьком за кордоном.
Висновок
У справах про міжнародне викрадення дітей головне — спочатку визначити правильний правовий механізм, а вже потім обирати конкретну судову дію.
Якщо між Україною та державою перебування дитини застосовується Гаазька конвенція 1980 року, можна використовувати спеціальну процедуру повернення: звернення через центральні органи, спробу добровільного врегулювання та, за необхідності, судовий розгляд у державі перебування дитини.
Якщо Конвенція не застосовується, потрібно окремо визначати міжнародну юрисдикцію, можливість використання інших договорів, необхідність отримання рішення в Україні або за кордоном та порядок його подальшого визнання і виконання.
Якщо дитину вивезли за кордон без належної згоди, не повернули після тимчасової поїздки або перемістили до України з іншої держави, адвокати АО «Грандліга» можуть проаналізувати обставини справи, визначити застосовний міжнародний механізм, оцінити юрисдикцію та докази і сформувати правову стратегію для повернення дитини та подальшого захисту батьківських прав.
