Після виїзду дитини з України між батьками нерідко виникає практичне питання: якщо дитина вже тривалий час живе в іншій державі, який суд має вирішувати спір щодо її місця проживання, батьківської відповідальності чи інших заходів захисту?
На перший погляд відповідь може здаватися очевидною: дитина перебуває за кордоном — отже, і спір потрібно вирішувати там. Однак у міжнародних сімейних справах фактичне перебування дитини в певній країні, її громадянство, українська реєстрація або іноземний статус проживання самі по собі не дають універсальної відповіді на питання про юрисдикцію.
Одним із ключових критеріїв є звичайне місце проживання дитини — habitual residence. Для його визначення аналізується фактичний центр життя дитини: де і як довго вона проживає, навчається, отримує медичну допомогу, з ким підтримує сімейні та соціальні зв’язки, чому відбувся переїзд і наскільки дитина інтегрована в нове середовище. Водночас значення мають обставини самого переміщення, дата відкриття судового провадження та наявність спорів в іншій державі.
Тому перед тим, як доводити, з ким із батьків має проживати дитина, необхідно встановити більш фундаментальне питання: органи якої держави мають міжнародну юрисдикцію розглядати конкретний спір.
Що означає «звичайне місце проживання дитини»
Гаазька конвенція 1996 року не зводить звичайне місце проживання до громадянства або адреси реєстрації. За загальним правилом її статті 5 юрисдикцію щодо заходів захисту дитини мають судові або адміністративні органи держави її звичайного місця проживання. Якщо звичайне місце проживання змінюється на іншу Договірну Державу, юрисдикція, з урахуванням спеціальних правил Конвенції, переходить до органів нової держави.
Сам термін habitual residence оцінюється через фактичні обставини конкретної справи. Недостатньо лише послатися на громадянство дитини або її формальну реєстрацію. Необхідно показати, де вона реально жила і наскільки інтегрувалася в певне соціальне та сімейне середовище.
Це означає, що дві зовні схожі ситуації можуть мати різний правовий результат. Одна дитина могла виїхати з України нещодавно та зберігати основні зв’язки з Україною. Інша — кілька років постійно проживати в іншій державі, відвідувати там школу, мати усталене соціальне оточення і фактично сформувати новий центр життя.
Тому ані правило «дитина за кордоном — отже, юрисдикція іноземного суду», ані протилежне «дитина є громадянином України — отже, спір завжди розглядається в Україні» не можна застосовувати автоматично.
Як доводиться фактичний центр життя дитини
Для встановлення звичайного місця проживання суд оцінює не один документ, а сукупність обставин.
До релевантних факторів можуть належати відвідування дитячого садка, школи та гуртків, медичний догляд, наявність друзів, сталі сімейні зв’язки, тривалість і регулярність перебування в державі, причини переїзду, знання мови, умови навчання та соціальні відносини дитини. Звичайне місце проживання має відображати певний ступінь її інтеграції в соціальне і сімейне середовище.
На практиці доказами можуть бути документи зі школи або дитячого садка, медичні записи, підтвердження фактичного проживання, документи про законні підстави перебування в державі, відомості про навчання та позашкільні заняття, а також інші матеріали, що дозволяють відновити реальну картину повсякденного життя дитини.
Важливими можуть бути й обставини переїзду: коли дитина залишила Україну, чи погоджувався другий із батьків на виїзд або тривале перебування, чи існувала домовленість про повернення, чи подавалася заява про міжнародне повернення дитини.
Саме тому, наприклад, статус тимчасового захисту або інший документ про легальне перебування за кордоном є лише частиною доказової картини. Юридичне питання про habitual residence потребує оцінки всіх фактичних зв’язків дитини, а не одного адміністративного документа.
Чи може суд України розглядати спір, якщо дитина перебуває за кордоном
Сам факт проживання дитини за межами України не означає автоматичної втрати українським судом юрисдикції.
У постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 Верховний Суд зазначив, що проживання дитини за кордоном саме по собі не є підставою для відмови у вирішенні спору про визначення її місця проживання. Повернення дитини в Україну також не є обов’язковою передумовою для розгляду такого спору.
Однак цей висновок не слід перетворювати на правило, за яким український суд завжди має юрисдикцію щодо дитини-громадянина України.
У міжнародній справі необхідно встановити, яке звичайне місце проживання мала дитина, чи змінилося воно, які положення міжнародного договору застосовуються та чи немає спеціальних обставин, що впливають на юрисдикцію.
Судова практика розмежовує ситуації, коли на момент відкриття провадження звичайне місце проживання дитини було пов’язане з Україною, і випадки, коли дитина вже набула нового звичайного місця проживання за її межами. Такі ситуації можуть мати різні процесуальні наслідки.
Що змінює виїзд дитини через війну
Для дітей, які залишили Україну після початку повномасштабної війни, питання юрисдикції має додаткову специфіку.
Стаття 6 Гаазької конвенції 1996 року передбачає спеціальне правило щодо дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів у своїй країні були переміщені до іншої держави. За передбачених цією нормою умов юрисдикцію щодо заходів захисту мають органи Договірної Держави, на території якої дитина перебуває внаслідок такого переміщення.
Це означає, що в конкретній справі недостатньо лише порахувати, скільки місяців або років дитина перебуває в Польщі, Німеччині, Чехії чи іншій країні. Необхідно спочатку встановити, яке саме конвенційне правило застосовується до ситуації.
Обставини війни та безпеки також мають значення при вирішенні спору по суті, але безпековий фактор не повинен автоматично підміняти оцінку інших обставин — умов проживання, навчання, соціальних контактів, сімейної ситуації та думки дитини.
Що змінюється при неправомірному переміщенні або утримуванні дитини
Окремої оцінки потребує ситуація, коли один із батьків стверджує, що дитину вивезли в іншу державу або залишили там із порушенням його прав опіки.
Стаття 7 Конвенції 1996 року передбачає, що у разі неправомірного переміщення або утримування держава попереднього звичайного місця проживання дитини за певних умов продовжує зберігати юрисдикцію.
Тому сам факт, що після переїзду минув рік, ще не означає автоматичної зміни юрисдикції.
За одним із механізмів статті 7 мають одночасно оцінюватися кілька умов: набуття дитиною нового звичайного місця проживання, проживання в іншій державі протягом щонайменше року після того, як особа з правами опіки дізналася або повинна була дізнатися про місцеперебування дитини, відсутність незавершеного своєчасно поданого прохання про повернення та адаптація дитини до нового середовища.
У справі № 545/2247/18 Верховний Суд розглядав ситуацію, коли вже існувало судове рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, але воно не було виконане. За встановлених у цій справі обставин питання про визначення місця проживання дитини не належало до юрисдикції українських судів.
Тому звичайний спір батьків про місце проживання дитини та процедура міжнародного повернення після можливого неправомірного переміщення — юридично різні ситуації, хоча фактично вони можуть бути пов’язані між собою.
Чому важливо перевірити, чи немає справи в іноземному суді
Ще одна типова помилка — аналізувати тільки місце проживання дитини і не перевіряти, чи вже відкрито провадження в іншій державі.
Стаття 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює, що підсудність українським судам справ з іноземним елементом загалом визначається на момент відкриття провадження. Водночас Закон окремо регулює ситуацію, коли в іноземному суді вже розглядається спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Якщо про таку іноземну справу стало відомо до відкриття провадження в Україні, закон передбачає відмову у відкритті провадження. Якщо це з’ясовується вже після його відкриття — позов залишають без розгляду.
Практичним прикладом є справа № 753/4392/23. Під час розгляду української справи в Окружному сімейному суді Франкфурта-на-Майні вже перебував спір між тими самими сторонами щодо дитини. Цю обставину необхідно було врахувати при вирішенні процесуального питання в Україні.
Отже, перед поданням позову потрібно перевіряти не тільки фактичний центр життя дитини, а й усю історію судових проваджень щодо неї.
Чому дата звернення до суду може мати вирішальне значення
У міжнародному сімейному спорі хронологія часто має не менше значення, ніж зміст доказів.
Важливо встановити, коли дитина залишила Україну, коли почала постійно навчатися в іншій державі, коли один із батьків звернувся до суду, коли було відкрито провадження, чи існувала на той момент справа за кордоном і чи подавалася вимога про повернення дитини.
Частина 1 статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає загальне правило: підсудність справи з іноземним елементом судам України визначається на момент відкриття провадження, навіть якщо надалі відповідні підстави змінилися.
Водночас це правило не можна читати ізольовано. Стаття 3 цього ж Закону встановлює, що коли міжнародний договір України містить інші правила, застосовуються правила міжнародного договору. Тому для спорів, охоплених Конвенцією 1996 року, необхідно одночасно аналізувати і національне законодавство, і відповідні положення Конвенції.
Саме через це помилка у визначенні міжнародної юрисдикції може призвести до тривалого судового процесу, який зрештою завершиться без вирішення основного спору по суті.
Юрисдикція і визначення місця проживання дитини — не одне й те саме
Навіть якщо встановлено, що конкретний спір має право розглядати український суд, це ще не визначає, з ким із батьків повинна проживати дитина.
Після процесуального питання про юрисдикцію суд окремо досліджує обставини, що стосуються найкращих інтересів дитини.
Сімейний кодекс України передбачає врахування ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особистої прихильності дитини, її віку, стану здоров’я та інших істотних обставин. Дитина, яка може висловити власну думку, має бути вислухана при вирішенні спору щодо її виховання та місця проживання.
Отже, необхідно розрізняти два питання.
Юрисдикція відповідає на питання, суд якої держави має право розглядати спір.
Вирішення спору по суті — з ким проживатиме дитина і яке рішення найкраще відповідає її інтересам.
Змішування цих етапів може призвести до неправильно обраного способу захисту та втрати часу.
Які документи варто зібрати до звернення до суду
До вибору держави та конкретного суду бажано відновити повну хронологію життя дитини і сформувати доказову базу.
Практично це означає: встановити дати проживання дитини в кожній державі; зібрати документи про школу, дитячий садок, медичне обслуговування і житло; підтвердити сімейні та соціальні зв’язки; зберегти листування батьків щодо виїзду та можливого повернення; перевірити документи про статус перебування; отримати інформацію про іноземні судові чи адміністративні провадження; встановити, чи подавалася вимога про міжнародне повернення.
Ці документи потрібні не тільки для доказування позиції щодо дитини. Частина з них може бути вирішальною вже на першому етапі — при визначенні того, чи має конкретний суд міжнародну юрисдикцію.
Що робити, якщо дитина вже тривалий час живе за кордоном
До подання позову доцільно діяти послідовно:
- Відновити точну хронологію переміщень і проживання дитини.
- Визначити факти, що характеризують її реальний центр життя.
- Перевірити застосовність Конвенції 1996 року у відносинах України з конкретною державою та релевантне правило юрисдикції.
- З’ясувати, чи є підстави говорити про неправомірне переміщення або утримування та чи застосовується механізм Конвенції 1980 року.
- Перевірити, чи немає вже відкритого іноземного провадження.
- Лише після цього визначати державу, суд і процесуальний спосіб захисту.
- Окремо підготувати докази, необхідні для вирішення самого спору в найкращих інтересах дитини.
Якщо справа охоплює декілька держав, паралельні процеси або можливе застосування Гаазьких конвенцій, до подання позову доцільна допомога адвоката у міжнародному сімейному спорі. На цьому етапі важливо перевірити юрисдикцію та документи до початку процесу, а не після того, як інша сторона вже заявила про відсутність компетенції українського суду.
Висновок
Фактичне проживання дитини за кордоном саме по собі не визначає, суд якої держави має розглядати спір. Так само окремо взяті громадянство, українська реєстрація або іноземний статус перебування не замінюють аналізу звичайного місця проживання та спеціальних правил міжнародної юрисдикції.
Важливими є фактичний центр життя дитини, причини та характер її переміщення, ступінь інтеграції в нове середовище, дата відкриття провадження, наявність міжнародної процедури повернення та можливого паралельного спору в іншій державі.
Тому в міжнародній сімейній справі перше питання — не з ким має залишитися дитина, а органи якої держави мають право вирішувати цей спір. І лише після правильної відповіді на питання про юрисдикцію має сенс переходити до доказування обставин, що визначають найкращі інтереси дитини.
